Сакральний “низ” світобудови на Дереві Життя могли, як не дивно, маркувати знову ж таки птахи. Це або узагальнений образ птаха міфічного походження:
Або хижі птахи – щуліки:
Сови:
У кольористиці птахів нижнього ярусу відчутна перевага чорного кольору. Кольоровий і функціональний коди вказують на їхню приналежність до потойбіччя, підкреслюють їхню хтонічну природу, пов’язану з лоном землі. Такі орнаменти могли шити на поховальних і поминальних рушниках, про що свідчить напис на одному з них: “На спомин моя праця”.
У попередніх розділах ми вже згадували фантастичних птахів – це чи то лебеді-коні з чотирма ногами, чи то лебеді-змії зі зміїним хвостом.
Зазвичай вони зображені або на воді:
Або біля підніжжя християнізованого Світового Дерева:
Або біля ніг богині Рожаниці як антропоморфного зображення Дерева Світу. Ці птахи наділені яскраво вираженою зміїною символікою: “Народна фантазія змішала форми птаха, коня й змія і створила з них небачених і нечуваних тварин”. Саме таких традиційних істот можна розрізнити з обох боків новаторської в рушниковому орнаменті корзини з квітами.
Окрім фантастичних змієподібних лебедів, рушниковий орнамент дивом зберіг і образ Змія. У нашому випадку це крилаті дракони у складі меандрової горизонтальної орнаментальної композиції, що обрамлює низ рушника. Спробуємо прокоментувати символіку цих споріднених фантастичних образів. Орнаментальний Змій (змія) давно привернули увагу дослідників, які виокремили декілька сталих функцій цієї істоти в світовому фольклорі.
Змій – викрадач і охоронець води. Казкові ящури й змії живуть у водоймах, криницях і посідають воду. У фольклорі Змій або охороняє весняну “живу” воду, або остуджується в ній під час двобою з героєм (“Кирило Кожум’яка”), або п’є багато води,доки не лусне, як запряжена в плуг змія, що наорала Змієві вали. Змій як володар підземної води, символ водойм і дощу є істотою, що належить до нижнього ярусу світобудови. У світовому фольклорі ріка – дорога у потойбіччя, а Змій є найдавнішим символом хаосу й смерті. Він оберігає під землею скарби й пов’язаний із нечистю.
Змія у фольклорі має функції, тотожні зі Змієм. Жіноча іпостась Змія – богиня Положниця зі зміїними ногами, рудиментарні мотиви якої знаходимо в “вазонних” композиціях.
Водночас Змій-дракон є символом вогню, диму та палючого жару: Дракон живе в печерах у горах, він крилатий, літає у вигляді вогняної кулі й розсипає іскрами, має вогняний подих, яким спалює супротивників: “як із горна свище огонь синьою трубою, так у того змія свистіло полум’я із рота, із очей і з вух”. Змій має на голові золоту корону із самоцвітним каменем, він володар трьох царств – мідного, срібного й золотого, а також власник неземних скарбів і багатств. Перераховані якості характеризують змія-дракона як вогняну істоту, схожу на грозову хмару й блискавку, а його функції вказують на нього як представника сакрального верху.
Проаналізувавши бінарно протилежні функції Змія, можемо зробити висновок, що ця істота є одночасно представником “верху” та “низу” Світового Дерева. Змій поєднує небо й землю, він одночасно і небезпечний, і корисний. Цілком імовірно, що архаїчний Змій в індоєвропейській міфології був утіленням верховного язичницького божества в його двох іпостасях – темній і світлій, або ж уособлював чоловічий початок Всесвіту в образах богів-супротивників, божественних антагоністів.
Очевидно, що образ змія у фольклорі пов’язаний із міфом про Громовержця (змієборця). Це відомий міфологічний сюжет індоєвропейського походження про поєдинок орла й змії або полювання орла чи сокола на лебідок, що символізує опозиційність верхнього й нижнього ярусів Світового Дерева. У міфі розповідається, що Перун знаходиться на небі (це може бути вершина Світового Дерева, дуб, або ж сидить на горі, скелі, у дубовому лісі тощо). Його супротивник – бог, ім’я якого має загальноіндоєвропейський корінь uel- (Велес, лит. Вельняс, лат. Велс, інд. Вала, Врітра, Варуна). Він має зміїну породу й пов’язаний з грошима, владою, багатством. Велес-змій – представник сакрального низу – знаходиться під горою, під деревом, біля води, він охороняє пасовисько чи худобу (у руслі індоєвропейського уявлення про потойбічний світ як пасовисько й пастирів душ). Змій-Велес викрав худобу Перуна й переховує, а за іншими версіями міфу – пожирає небесних турів (громові хмари, що проливаються на землю дощем). В інших варіантах Велес викрав кохану дружину Перуна й утримує її. Звідси в індоєвропейському фольклорі мотиви пожирання змієм красунь чи данини Змію дівчатами.
На відміну від Перуна, що уособлює небесний вогонь-життя, Змій-Велес уособлює зиму, яка сковує весняні плодорідні дощі й розриває священний шлюб Перуна із Матір’ю-землею. Перун переслідує й убиває Велеса, січе його на шматки й розкидає по полю, звільняючи худобу, весняні води, а в інших варіантах міфу – дружину.
Міфічна Жінка-Рожаниця мала двох чоловіків – громовика Перуна й Велеса – бога “низу”. Міфологічна колізія між Перуном, Велесом та головною богинею-жінкою Ладою (Живою), яка, як білка по стовбуру дерева, бігає від одного до іншого, сіючи між ними ворожнечу, започатковує традицію любовного трикутника в культурі й літературі зокрема. Жінка-богиня, пов’язана з язичницькими богом-демоном літнього й богом-демоном зимового часу, із верхнім і нижнім рівнями Світового Дерева, має символіку захисту й знищення одночасно. Вона сильна й небезпечна, може бути й емблемою життя, і маркером смерті та хаосу. У цьому суть таємної природи жінки. Як дружина Перуна вона уособлює небесне світло Сонця, Місяця, зірок, животворну воду – нектар неба, яку пожирає Змій. У статусі дружини Перуна Рожаниця зображена на верхньому рівні Світового Дерева. Але й на цих орнаментах Рожаниці наділені хтонічними ознаками, на які вказують їхні помічники – фантастичні птахи-змії, розташовані з обохбоків від кожної з богинь. Можна припустити, що дружин у Перуна, як і в грецького верховного бога Зевса, було декілька, про що ми вже згадували, аналізуючи образи богинь долі.
До речі, у вербальному та зображальному фольклорі Лада в парі з Перуном могли бути позначені як пара птахів на вершині Світового Дерева: “Колись то було з початку світа, Відтоді не було неба і землі, Неба ні землі, нім синє море, А серед моря та два дубойки, Сіли-упали два голубойци, Два голубойци на два дубойки, Почали собі раду радити, Раду радити і туркотати: Як ми маємо світ основати?”.
Зображення пари птахів-голубів на вершині Світового Дерева має розгалужену символіку. Це і перша божественна сім’я, й астральна пара – Сонце та Місяць в його жіночій іпостасі (Луна), і загальнофольклорний символ кохання, подружньої злагоди: “На дубоньку Два голубоньки Цілуються, Милуються, То диво, то слава!”.
На середньонаддніпрянських рушникових орнаментах ХХ ст. центральний мотив цього міфу – зображення голубів як виразників кохання – зберігається.
Рушникова вишивка, на відміну від вербального фольклору, не перейняла мотиви християнського міфу про створення-снування світу трьома голубами, але в орнаментальному мистецтві ХХ ст. збереглися християнські мотиви зображення голуба як птаха чистого, святого, Божого, що часто згадується у Святому Писанні.
У християнській традиції у вигляді голуба зображено Духа Святого, що зійшов на Спасителя при хрещенні. Мотиви Духа в образі стилізованого голуба могли запозичити орнаменти рушників.
Під час світового потопу голуб став радісним вісником того, що вода зійшла – він прилетів у Ноїв ковчег з гілкою оливи у дзьобі, що відбиває орнамент.
Ці сюжети на рушниках зазнають подальшого перекодування – так з’являються голуби в леті, пара голубів як складова частина вінкової композиції.
Життєво мудра й необхідна заповідь Спасителя “будьте мудрими, як змії, й простими, як голуби” розкриває суть діалектики єдності діаметрально протилежних ярусів, що їх символізувало й орнаментальне зображення Дерева Життя.
Можна припустити, що в парі з Велесом Богиня-земля могла бути зображена як пара хтонічних птахів або лебедина пара.
В українському фольклорі формули на позначення лебединого кохання, лебединої вірності не такі поширені, як у росіян. Якщо голуби символізують сімейну пару, довічне кохання, то лебедями в традиційному фольклорі величають закоханих до прийняття шлюбу: “Ой загородю терном річку, Та пустю лебедя і лебідочку, А сама буду дивитися, Як буде лебідь купатися, Із лебідкою вітатися. То не лебідь і не лебідочка, – То Ригор парубок і Наталя дівочка.”. У пісенних сюжетах збережені дигресовані мотиви протистояння сакрального “верху” й “низу”, Перуна й Велеса: “Ой по морю, морю синьому Плавле лебедь з лебедкою, З маленькими лебедятами. Десь це взявся сизокрилий орел І почав лебедку побивати.”.
Ще одна функція Змія пов’язана з плодоріддям. У слов’янському фольклорі Змій – таємний коханець, згубник, викрадач наречених. Змій-пожирач відомий у колядках: “Були люди невірнії, Вони Богу не вірили, А вірили у цмочище, В безумнеє у зміїще, Зміїщу вони оброку несли, На день оброку – по чоловіку”. Найчастіше він вимагає собі дружини.
Жінка, яка стоїть поряд зі Змієм, також наділена рисами хтонічної істоти. Змія у фольклорі уособлює злу іпостась жінки, темну сторону її єства. Вона здатна до метаморфоз, уміє змінюватися, скидати шкіру й омолоджуватися. Жінка має постійний контакт із таємницями землі, хаосу, темряви, вод. Захоплена Змієм, вона або кохає його, або ж закохує в себе й обдурює, вивідуючи, як його можна вбити. Це образ жалючої жінки (оса, змія), матері-зрадниці. Жінка-змія холоднокровна й ядуча. Це жінка-суперниця, яка випробовує чоловіка, посилає його на смерть або дає надзавдання з тією метою, щоб умертвити. Саме така іпостась жінки уособлена в дивних птахах-лебедезміях або в образі Рожаниці-жаби на нижньому ярусі Світового Дерева.
Міфологему хтонічної жінки розгортає казка про царівну-жабу, яка може бути й прекрасною жінкою-відьмою, і жабою, що живе в болоті (“Царівна-жаба”). Від того, який чоловік поряд із нею та яка його поведінка, залежить вираження її образу поряд із ним: або царівна, або змія.
Цілком імовірно, що як і Змій, ця жінка уособлює Богиню у двох її іпостасях – темній і світлій. Викрадена Кощієм (символ скупості, зими, що сковує) Марія Морівна – донька моря, богиня весни Лада (Фрея) півроку перебуває в мороку й поповнюється силою Хаосу, а на півроку оживає й віддає енергію літнього плодоріддя Всесвіту. І так щороку вона то богиня сакрального “верху”, то на півроку забуває свої подружні обов’язки й стає коханкою демона-Змія, набирається сил від хтонічного кохання. Ще одне її ім’я – Берегиня – походить від слова “берег” (брег, нім. berg), що означає “гора”.
Хаос сильніший і більш потенційний від Космосу, тому саме жінка асоціюється з Хаосом, вона, як і Хаос, дає поштовх до творення нового життя. Віщі жони й діви, що з ними Змій вступає у шлюб, – це відьми, чародійки, а в рушникових орнаментах – Положниці, які перебувають у стані незавершеної метаморфози – це напівжінки-напівзмії, жінки зі зміїними ногами. Билини Київського циклу оповідають, що вони мають здатність обертати закоханих у них чоловіків турами, як билинна коханка Змія Марина (“Добриня і Маринка”), яка обернула Добриню золоторогим туром (згадаємо рушниковий образ Перуна-тура на вершині Світового Дерева). Від зв’язку зі Зміями жінки народжують богатирів надзвичайної сили, як билинний Волх (“Волх Всеславович”) та інші богатирі українського героїчного епосу.
Рудиментарні Лади-Рожаниці-Берегині на нижньому рівні світобудови – це змієподібні мотиви “вазонних композицій” і мотиви кохання, які, як і лебедині композиції, під впливом історичних реалій уже повністю переосмислені й набувають діаметрально протилежного значення. Це одна із закономірностей фольклору. Міфічна історія любовного трикутника та “високих” і “низьких” стосунків забувається, їй на зміну приходить інша модель: зобразити біля підніжжя Дерева Життя розділене кохання, яке символізують пташині пари з обох боків “вазона” на весільному рушнику.
Цілком логічним у цьому ряду видається пов’язаний із сакральним “низом” або Хаосом і віднесений до нижнього ярусу світобудови орнаментальний мотив зародків (світл. 4.2.4.20.), що символізує плодоріддя. Він типовий для шитих рушників Середнього Подніпров’я. Зародки, із яких проростають паростки нових Дерев, зазвичай зображені біля підніжжя Світового Дерева (світл. 4.2.4.21.); або з обох боків “вазона” (світл. 4.2.4.22.) чи хреста (світл. 4.2.4.23.) як пізніших втілень Дерева Світу. Дигресивні мотиви зародків в орнаментальній композиції рослинно-квіткової рушникової вишивки традиційно тяжіють до сакрального “низу” (світл. 4.2.4.24.), навіть якщо зміст міфологеми повністю втрачено й ембріони набувають форми крапок або квіткової гірлянди (світл. 4.2.4.25.).
Пізніші різновиди Змія в культурі – чорт, якого, за апокрифічними легендами, створив сам Бог в образі чорного гоголя (чорноголової качки). Бог із Сатаною (Білобог і Чорнобог) як уособлення добра й зла, світла й мороку, плавали у світовому океані у вигляді двох птахів і творили Всесвіт, причому Бог справді творив, а чорт лише псував Господнє творіння. Ця легенда є уламком міфу індоєвропейського походження.
Нечистий – символ зла, гріха й обману в християнстві. З крапель води він сотворив цілу когорту подібних до себе істот. Цілком логічно, що ця апокрифічна легенда в історичних реаліях ХХ ст. вже давно забулася, зв’язок між чортом і чорноголовою качкою давно стерся, але качок стеблівські вишивальниці на Корсунщині Черкаської області традиційно приурочують до сакрального “низу” рушникового орнаменту.
Різновидом Змія є земні гади, з якими він має безпосередній зв’язок. П. Чубинський записав легенду про походження гадюк і вужів з попелу Змія, що пожирав людей. Коли дійшла черга до царівни, вона заховалася в кузню святих Кузьми й Дем’яна. Святі заставили вогняного змія пролизати двері в кузні, а потім припнули його за язик, знищили, спалили й попіл згорнули. “Та на біду проходили мимо старці й ударили путами по тому попелу, так і поповзли гадюки, ужі, ящури й інша погань”.
У білоруському фольклорі є домовий цмок, який, як і український домовик, може служити сім’ї. За легендами чехів і болгар, кожен дім має свого змія з короною на голові. В українців домовик може показуватися людям в образі півня або кота. Рушникові орнаменти зберігають обидва ці образи. Величезний за розміром кіт вивершується над хатою як її захисник, а змії-півні, про яких уже говорилося, внизу Світового Дерева символізують вогонь підземний, палючий і руйнівний.
В українців є вірування, що з попелу зміїної шкури утворилися комахи. Головний герой казки “Кирило Кожум’яка” не має ознак Перуна, але його заняття – руками мне волячі шкури (можливо, хмари) – віддалено нагадує про зв’язок із цим божеством і є дигресивним маркером сакрального верху. Тому саме Кожум’яка може стати достойним противником Змія. А от перемігши Змія, “Кирило зробив трохи нерозумно: взяв його, спалив та й пустив по вітру попіл. То з того попелу й завелася уся тая погань: мошки, комарі, мухи. А якби він узяв та й закопав той попіл у землю, то нічого б сього не було на світі”. Утворені від Змія за принципом мультиплікації шкідники зникають на зиму,а з’являються щовесни, як тільки бог-Громовик просинається й палить шкуру Змія небесним вогнем. Такі хтонічні комахи-шкідники на рушникових орнаментах зображені в рапортній композиції на “нижньому” ярусі полотна. У вишивках ХХ ст. вони набули квітково-павукоподібної форми або образу бурякових довгоносиків, з якими боролися сільські жінки, що працювали на полі в колгоспних бригадах-ланках.
Сакральний “низ” маркують і численні зображення дерев верхів’ям униз, про які ми вже згадували.
Також маркерами підземного світу є людиноподібні зображення, що їх можна тлумачити як рудиментарні рапортні зображення Положниць, що народжують людей, або ж як ряди людей з опущеними вниз руками.
На відміну від подібних рядів на вищих рівнях Світового Дерева. Щодо численних орнаментів дзвонів-дзвіночків у “низу” рушникової композиції можна стверджувати, що за християнською міфологією то є очисні зображення, оскільки вважають, що церковні дзвони проганяють нечисть.
Декоративні зображення китиць – символу завіси, кінця у рушниковому шитті могли з’явитися як трансформація церковних дзвонів.
А пізніші пташині та квіткові орнаменти по низу шиття у весільних рушниках Черкащини 50-60-х років ХХ ст. вказують на повну дигресію головного космогонічного міфу
Отже, аналіз вертикальної структури рушникових орнаментіву вербальному й зображальному фольклорі свідчить, що вишивальниці використовували декілька кодів космогонічного міфу про світотворення: фітоморфний, зооморфний, орнітоморфний, антропоморфний, скевоморфний. Їхня динаміка в рушникових орнаментах показує, що образи-символи сакрального “верху”, “середини” й “низу” Світового Дерева не є статичними й здатні вільно переміщуватися усіма ярусами світобудови при збереженні свого смислового ядра, закладеного міфом. Особливості використання окремих орнаментальних мотивів міфологічного сюжету Світового Дерева зумовлені не лише їхнім походженням, а й історичними умовами, під впливом яких міфологічні смисли рушникових орнаментів втрачаються,а на заміну їм приходять нові історичні.
