З часів трипільської культури українці, поряд із землеробством, мали домашні промисли й ремесла, найвагомішими з яких були прядіння й ткацтво, що, за свідченням істориків, виникло ще в добу неоліту (VI – IV тис. до н. е.). Абстрактні орнаменти відомі з епохи неоліту. Це комбінації концентричних кіл, крапок, паралельних і перехрещених ліній, спіралі, меандри, зубчики, гребінці. Процес формування орнаментів завершився у добу енеоліту, з розвитком землеробства, найяскравішим виявом якого стала поширена в Україні трипільська культура, що сягала IV – III тис. до н.е. За свідченням етнографів, для трипільської культури були характерні не лише геометричні, а й зоо- та антропоморфні орнаменти.
Скарбницю українського орнаменту свого часу поповнили скіфи – войовничі племена кочівників, що мешкали у причорноморських степах у VII – III ст. до н. е. Окрім геометричних мотивів (крапка, прямі й ламані лінії, зародок, ромб або коло із крапкою, ромбо-меандри, спіралі, шеврони, сварги), зі скіфських часів відомі такі зооморфні орнаменти, як небесний олень, кінь, голова бика, орел, крилаті лево-грифони, антропоморфна Рожаниця, зображення вершників тощо. За свідченням Геродота, одяг скіфів був орнаментованим.
Окремі мотиви вишиваних узорів Середнього Подніпров’я за своїм походженням сягають епохи Античності. Античний світ (кінець ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н.е.) мав значний вплив на культуру, філософію й мистецтво скіфів і сарматів, що в античні часи населяли південь сучасної України. Cкіфи й сармати, оселяючись в грецьких колоніях, знайомилися з мистецтвом Античності й переймали його взірці. Цьому сприяла близька ментальність і система духовних цінностей, зумовлена спільним індоєвропейським походженням.
Міфології трипільської, скіфо-сарматської та античної культур мали співзвучну символіку в орнаментиці. Прикладом перегуків елліно-скіфського мистецтва є золота пектораль з Товстої Могили, орнаментація якої відображає уявлення про триєдину вертикальну світобудову, що тотожна в античній та українській міфології. Давньогрецьку та українську культури об’єднує «естетичне сприйняттядійсності, антеїзм (певна приземленість, зв’язок із землею), бачення світу як Космосу, ідея агону, змагання протилежних сил і водночас божественної гармонії». Окрім відомих з трипільських часів ромбо-меандрових узорів, прямих і хвилястих ліній, кола, восьмипелюсткової квітки, зооморфних та антропоморфних орнаментів, скарбницю української орнаментики завдяки Античності поповнили такі міфологічні мотиви, як крилаті діви, крилатий дракон, геометричні Рожаниці; фітоморфні мотиви (пальмети, завитки); зооморфні мотиви (чорноголова качка, лебеді, два птахи, повернуті дзьобиками або хвостиками один до одного) тощо.
Вплив Античного орнаменту позначився на рушникових маскаронах – зображеннях у вигляді людських масок.
Троєцькі рушники Середнього Подніпров’я початку ХХ ст. орнаментовані бароковими букетами в горшках, подібні до орнаментованих меандровими узорами грецьких ваз, що мали культове призначення.
Зразки найдавнішої європейської вишивки вчені датують V ст. н. е. До скарбу, знайденого в с. Мартинівка Черкаської області (VI ст. н. е.), належать срібні бляшки з фігурками чоловіків, одягнених у традиційні українські сорочки із орнаментом на грудях.
Особливого поширення мистецтво вишивки набуло в часи Київської Русі. У Х ст. н. е. арабський мандрівник Ібн-Фадлан у своїх записах згадував вишиті рукава сорочок давніх українців. Майстерності вишивати та гаптувати золотом і сріблом учили в школі, відкритій сестрою Володимира Мономаха Анною-Янкою в Андріївському монастирі у Києві. Археологічні знахідки браслетів часів Київської Русі, Іпатіївський літопис від 1252 р., згадки італійського мандрівника Жільбера де Лануа 1412-го та 1421-го рр., церковні фрески ХІІ – ХІІІ ст. засвідчують, що вишивку використовували для оздоблення церковного одягу священиків, прикрашання храмів, оформлення ритуальних дій, одягу та головних уборів князів тощо.
При церквах і монастирях були створені майстерні, в яких черниці опановували науку гаптування, вишивали церковні ризи, плащаниці, покривала, рушники для упорядкування й прикрашання храмів. Оздоблення церковних риз та княжого одягу ґрунтувалося на візантійських зразках. Вишивок і ткання часів Київської Русі не збереглося, але уявити взірці вишиваного орнаменту можна за мініатюрами тогочасних книг, настінними розписами, іконами та портретами.
Окремі орнаментальні мотиви вишиваних рушників ХХ ст. генетично сягають княжих часів. Д. Антонович відзначав наявність у старих рукописних книгах тератологічного плетеного орнаменту, а також комбінації рослинного й звіриного, звіриного й геометричного орнаментів. На думку дослідника, у вишивках князівської доби переважали мотиви плетеного, рослинного та геометричного орнаменту. Д. Антонович припустив, що після київської князівської доби плетений орнамент в українському мистецтві зник, затримавшись хіба що трохи в каліграфії пергаментних рукописів, але поступово зник і там. Щодо рушникових орнаментів Черкащини має рацію С. Китова, яка зауважила, що плетінка зустрічається рідко, але все ж вишивається навіть у чистому вигляді ще наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття. Дійсно, окремі мотиви плетеного орнаменту в комбінації з рослинними формами наявні на рушникових вишивках другої половини ХХ ст.
Отже, вишивкова традиція плетеного орнаменту надовго пережила князівську добу.
Зразків рушникових вишивок ХV – ХVІ ст. до нашого часу не дійшло, про них можемо судити з іконописних зображень та пізніших знахідок. У декоруванні тканин XV – XVI ст. переважав геометричний орнамент, про що свідчать погано збережені зразки полотна й декоративних тканин із поховань та іконописні зображення. С. Китова доходить висновку, що рушникова художня вишивка ХV – ХVІІІ ст., згадки про яку дійшли завдяки зображенню рушників українськими малярами-іконописцями, була геометризованою й схожою до тканого орнаменту. О. Тищенко припускає, що, окрім геометричних орнаментів, рушникова вишивка й ткання зберегли шиті геометризовані зображення “великої богині” з пристоялими вершниками, як на кролевецьких рушниках.
У ХVІ – ХVІІ ст. в орнаменти Середнього Подніпров’я могли потрапляти мотиви західноєвропейських орнаментів епохи Відродження, оскільки Україна була тоді частиною Речі Посполитої, на яку досить сильно вплинули італійці. Свого часу в християнську орнаментику зі Сходу прийшли образи драконів, левів, павичів. Традиція зображення екзотичних тварин є в мистецтві античності, у західному мистецтві епохи Відродження, що будувалося на античних зразках. Нового життя ця традиція набула в орнаментиці епохи бароко та рококо, що базувалася на призабутих мотивах східного мистецтва.
В епоху Ренесансу з’являється орнамент, що стає перехідним до рослинних мотивів. Ренесансний антропоцентризм, ідея буяння життя та його перемоги над смертю знайшли відображення і в українській культурі. На думку Д. Антоновича, із ХV ст. більшість візантійсько-романських запозичень в українському орнаменті поступово зникає, екзотичні рослини та фантастичні істоти замінюються представниками реальної української флори та фауни.
Аналізуючи мотиви вишивок із фондів музею, можна стверджувати, що традиція зображення екзотичних тварин зберігалася на рушникових вишивках аж до ХХ ст. Запозичений із візантійської доби звичай вишивати екзотичні рослини та фантастичних істот підкріплювався наявними в народному середовищі міфологічними віруваннями. Доказом існування цієї традиції є зображення на шитих рушниках фантастичних левів; янголоподібних істот, як на фотографії; павичів; міфологізованих індиківяк птахів, подібних до Жар-птиці, що знесла золоте яйце-райце – символ світобудови; а також тварин української фауни, що гармонійно почуваються в оточенні фантастичних квітів і листків, як на світлині. Зображення “пролева” – не притаманної українській фауні напівфантастичної тварини, схожої на східного лева, що перебуває в стані фітоморфної метаморфози, генетично сягає фантастичних фігур на древніх асирійських зображеннях: людських чи пташиних голів зі звіриним тулубом, крилатих левів і биків тощо. Не лише зображення фітоморфного лева, а й афоризм, що прославляє силу людського розуму, свідчить про запозичення цього орнаменту принаймні із західного мистецтва епохи Відродження, а його генезу слід шукати в античній міфології, що успадкувала східні взірці.
У ХVІ – ХVІІІ ст. вишивка стала чи не головним елементом оздоблення одягу й житла не лише київських вельмож, а й міщан та селян. Майже в кожній хаті селянки ткали полотно й прикрашали готові вироби з тканини вишивкою, переймаючи узори від заможних верств і власноруч складаючи композиції елементів орнаменту. Якщо в західних регіонах України в другій половині ХVІ – першій половині ХVІІІ ст. у народному мистецтві зберігали геометричну орнаментацію, то в орнаменталістиці центральних українських земель виникли пишні рослинні орнаменти, що символізували буйну радість життя. Українці запозичили із Північної Італії нові форми орнаментальної композиції епохи Відродження, які з часом успадкувала народна вишивка. Традиція рослинного ренесансного орнаменту закріплена в різних видах ткацтва, зокрема в килимарстві, вибійництві. Цілком ймовірно, що вона могла бути відображена і в рушниковій вишивці. Дубові листки, грецький меандр, ріг достатку, леви, гірлянди квітів, янголята, амури на рушниках ХХ ст. своїм походженням завдячують упливам культури Відродження в європейському мистецтві.
З другої половини ХVІ ст. мистецтво рушникової вишивки розвивали не лише в монастирях, а й активно поширювали в селянському середовищі. На Черкащині існувало 30 православних монастирів, при яких були свої ткалі й вишивальниці та формувався свій, відмінний від візантійського, орнаментальний стиль вишивки, що базувався на народній традиції. Відомо, що Чигиринському Свято-Троїцькому монастирю були підпорядковані села, у яких роздавали роботу селянам-надомникам. Отже, вишивальницями ставали не лише черниці, а й мирянки. Так могла формуватися орнаментальна традиція рушникової вишивки Середнього Подніпров’я, в якій базові народні орнаменти поповнювалися новими мотивами, запозиченими із церковного шитва. Як зауважує етнограф Лідія Лихач, рушники Свято-Троїцького монастиря за орнаментикою і технікою виконання походять від традиції вишивання рушників Правобережної Черкащини.
Чернецькі рушники зазвичай двоколірні, але могли бути й поліхромними, із вкрапленням синього, чорного та жовтого кольорів. Рушники Чигиринського монастиря біло-червоні, виконані технікою “двобічний шов” і вирізняються пишним рослинним орнаментом. Вони мають цілісну композицію, побудовану на сюжеті “Світового Дерева”. Стилізоване “Дерево Життя” або “Райське дерево” зазвичай вінчає тюльпаноподібна квітка чи пара птахів.
Майже кожна господиня має в сховку декілька старих рушників, що дісталися їй від бабусі і є сімейною реліквією. Монастирські рушники, як і кролевецькі, вважали сакральними, святковими, ними покривали ікони, їх особливо шанували, вивішуючи на покуті й найвидніших місцях у кімнатах. Ці рушники свідчили про статки й були справжньою окрасою хати. Сільські вишивальниці копіювали узори чернецьких рушників, однак мистецтвом двобічної вишивки не володіли. Мотиви барокового Дерева Життя з незначними варіативними вкрапленнями ввійшли до скарбниці народних орнаментів.
Отже, у народній вишивці ХVІІІ – ХІХ ст., яка не могла не орієнтуватися на зразки високого мистецтва, “панська” традиція зображення екзотичних рослин, птахів і тварин сприяла збереженню автентичних мотивів язичницької міфології та введенню до народних шитих орнаментів образів із української флори й фауни.
