Міфологічні витоки зародження прядіння та ткацтва достатньо зримі. Історичний час виникнення цього ремесла, як і мистецтва народної вишивки, достовірно не встановлено, оскільки тканина як матеріал досить недовговічна. Найдавніші артефакти прядіння й ткацтва були знайдені під час розкопок: це частини веретен, кручені нитки, глиняні пряслиця (невеликі обтяжувачі округлої форми, що підвішувалися до нижнього кінця веретен, щоб надати їм обертальної сили). Вони належать до знахідок трипільської культури.
Очевидно, ткацьке виробництво в Україні розвивалося з трипільських часів (ІІІ тисячоліття до н. е.). У Київській Русі поряд з древнім ткацьким вертикальним станком, що називали “кросна”, уже застосовували й горизонтальний станок, який мав горизонтальну основу й пристосування для розподілу ниток основи. У XIV ст. веретено здебільшого замінила механічна прядка (самопрядка, візок, коловорот). Із XVI ст. ткацтво вже мало окремі галузі (ткання рушників, килимів, сукна тощо). Ткацтвом займалися в поміщицьких і монастирських володіннях, паралельно розвивався сільський ткацький промисел. Ще в XVI ст. у сільському ткацтві намітилася тенденція до виходу з вузького кола виробництва для себе й своїх односельчан: селянські ткацькі вироби все частіше стали з’являтися на міських ринках. Особливого розвитку ткацтво набуло на Гетьманщині в кінці XVII – XVIIІ ст. Але на початку ХІХ ст. внаслідок захоплення українського ринку російським капіталом українська текстильна промисловість почала занепадати. Тоді селяни й поміщики стали практикувати доморобне ткацтво.
Якість полотна залежала від підготовки сировини, обробки волокна, прядіння, техніки ткання, завершальних способів обробки тканини. У ході виготовлення тканини залежно від потреб використовували різні техніки переплетіння ниток – вічка, кружки, шашечки, пасочки, сосонку, кіску та ін.
Практикували й ажурне ткацтво.
У другій половині ХІХ ст. ткання домашнього полотна в кожній українській хаті було звичним явищем. Селяни виготовляли полотно й для своїх потреб, і на продаж. Професор Хведір Вовк зауважував, що українське ткане полотно мало більший попит, аніж російське.
Одне з чільних місць у побуті українців займало ткання рушників. Українські традиційні рушники поділяли на господарські, обрядові та декоративні. Господарські рушники – це переважно невеликі за розміром полотнища (ширина 32 – 36 см, довжина 70 – 130 см), що ткалися з грубого цупкого полотна. Вони мали утилітарне, практичне призначення, тому їх не декорували або декорували скупо. Здебільшого це одна, рідше три неширокі поперечні (або в поєднанні з поздовжніми) кольорові чи рельєфні смуги червоного, чорного та синього кольорів.
Обрядові рушники, на відміну від господарських, здебільшого були ширшими (40 –45 см) і мали довжину 2 – 3 м. Їх використовували під час проведення певного ритуалу, вони були орнаментовані тканим узором або вишивкою. Обрядові рушники мали різноманітне призначення, адже жоден перехідний період в житті людини (народження, весілля, смерть) не обходився без використання тканих чи вишиваних рушників, що забезпечували магічний супровід обряду. У весільній пісні, записаній в 2019 р. у с.Худяки на Черкащині, нами зафіксовано вкорочення та довільне визначення довжини обрядових весільних рушників, якими перев’язували старостів: «Не смутіться старости, шо коротенькі рушнички, у нас дощики не ходили, конопельки не вродили. Конопельки не вродили, подарочки вкоротили».
Символіка обрядового й декоративного рушника як виробу має витоки в міфології ткацтва та збігається з символікою полотна загалом. Семантично рушник має значення дороги життя, мовою свого тканого чи вишиваного орнаменту рушник єпоєднувальною ланкою між трьома світами – підземним, земним і наземним. Модель об’єднання закодована і в композиції та символіці орнаменту. За міфологічним мисленням орнаментований обрядовий рушник виконував функцію поєднання з померлими предками. Завдяки рушникам кожна важлива подія родини була забезпечена магічною підтримкою предків роду, язичницьких божеств, а згодом і Господа, Діви Марії та християнських святих.
Рушником сповивали новонароджене дитя. Немовляті-первістку хрещена мати вишивала рушник-оберіг із літерою “А”, що означало “перший”. Власноруч вишитими рушниками рідна й хрещена мати навхрест перев’язували новобранця, який ішов служити до армії. У другій половині ХХ ст. на рушнику, окрім рослинної композиції, мати зазвичай вишивала присвяту чи побажання. Після обряду вирядин материн рушник зберігали вдома, він був запорукою того, що син благополучно відслужить і повернеться живим та здоровим.
Вінчалися молодята на весільному рушнику, що символізував життєву дорогу новоствореної сім’ї. “Благословенними рушниками” огортали ікони, оскільки їх не можна було брати голими руками. Батьки благословляли дітей, які стояли навколішки на рушнику для благословіння, вишитому матір’ю нареченої. Рушником молодят заводили за стіл на посад. На весіллі використовувалися й плечові рушники, що були призначені для сватів, та дешевші подарункові рушники для весільних подарунків гостям. Традиція дарувати рушники на народини, обдаровувати весільних гостей, перев’язувати рушниками новобранця зберігалася до кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Із рушниками проводжали людину в останню путь. У кожній родині зберігали рушник, вишитий “на смерть”, яким обгортали хрест, що його несли попереду похоронної процесії. Тканими валовими рушниками обв’язували руку чоловікам – учасникам поховальної процесії. Рушник покривав віко домовини, на довгих вузьких груботканих рушниках небіжчика опускали до ями. Існували також вишиті поминальні та троєцькі рушники. Маємо спогади про давні релігійно-магічні практики розвішування рушників у священних гаях. У поминальні дні рушники пов’язували на хрести на цвинтарі. На рушники, розстелені на могилах, клали пожертви. Рушниками були огорнуті хрести на роздоріжжях та біля криниць, як своєрідний дарунок криничним русалкам. Рушником перев’язували сволок при зведенні хати, іконами й рушниками благословляли новобудову тощо.
Оcобливої уваги заслуговують так звані одноденні рушники, призначені для убезпечення від нещастя. Їх гуртом виготовляла непарна кількість майстринь. Одноденний рушник ткали й вишивали за одну ніч. Робили це при полум’ї свічки й у цілковитій тиші. Щоб рушник набув цілющої сили, кожна вишивальниця подумки молилася. Цей рушник могли виготовляти для всієї громади села під час моровиці, стихійного лиха тощо. У такому разі одноденним рушником обв’язували церкву. Ткали його і для окремої людини й використовувалипід час проводів чоловіків на війну або хвороб, коли вже ніщо інше не допомагало.
Оздоблювали хату декоративними рушниками, які ще називали кілковими. Це багато орнаментовані на кінцях рушники, якими прикрашали покуття, простінки, жердку, вікна, двері, образи, картини та світлини. Узорні ткані рушники, що зберігаються в Музеї, мають геометричні
фітоморфні (рослинні), орнітоморфні (пташині) стилі орнаменту.
Особливою майстерністю виготовлення декоративних рушників знані землі Чернігівщини, де ткали кролевецькі рушники, про які мова піде пізніше. Цікавим музейним експонатом є декоративний рушник із с. Забор’є (порубіжжя Чернігівщини, Брянщини й Гомельщини), подарований музею Тетяною Шило 1924 р. народження, яка після Чорнобильської катастрофи проживає в м. Черкасах
Цей узорний рушник, як і серветка, що є зразком ажурного ткацтва, дістався їй від матері, яка була ткалею. Кольористика рушника вказує на запозичення кролевецької традиції на теренах Подніпров’я, а сам стиль рушникового орнаменту ближчий до білоруської та індоєвропейської традицій загалом.
Білоруська дослідниця Г. Нечаєва відзначала на рушниках Північного Подніпров’я перетворення фігури орла й виокремлення в ній антропоморфного елемента. Саме низ рушника і оздоблено рядами таких людино-птахів, які, на наш погляд, більше схожі на язичницьких Рожаниць, що складають усталений мотив орнаментів вишиваних рушників Середнього Подніпров’я. В орнаментальній композиції Рожаниці займають місце внизу на космологічній осі й пов’язані з водою та землею.
Горизонтальні розділювальні поперечні смуги відокремлюють етапи рослинного циклу. Поєднання “жіночих ромбів”, поділених на чотири, може бути знаком ниви. Наступний сюжет – стилізовані ромби-квіти з крапочками з обох боків хвилястої лінії – знаки засіяного зерна й води-вологи. У центрі рушникової композиції – сюжет ниви в розквіті й колосінні. Про це свідчать не лише дотичні до ромба восьмипелюсткові квіти, розташовані у формі хреста, а й прикрашені листям та колоссям вертикальні “юріївські стовпи”. Традиція зводити такі стовпи чи “віхи” зафіксована на Полтавщині на початку ХХІ ст. Орнаментальна формула цього сюжету магічно стверджує думку про цвітіння-колосіння ниви, що є наслідком єдності Матері-рожаниці й Батька-неба. Далі – дзеркальне відображення сюжетних мотивів, що свідчить про замкненість циклу.
Отже, композиція рушника ніби відображає сценарій послідовності рослинного циклу та сільськогосподарських робіт. Нам імпонує думка білоруської дослідниці, що “сочетаниевытканныхзнаков «возносится» к небу вместе с рушником в Красномуглу – каксодержаниепросьбы. Прямой аналог в фольклоре «Радзі ж ты, Божа, жыта-ярыц(у)» . Вертикальний рушниковий текст дійсно може бути аналогією молитви про врожай: «Роди, Боже, жито-пшеницю!”.
Ікони прикрашали божником – довгим вузьким рушником, орнаментованим по краях та поздовж з тогобоку, яким огортали ікони, що встановлювали на спеціальну полицю на покуті. У нашому музеї залишилося два такі божники зі старої колекції.
Домашнє ткацьке ремесло зберігалося в українських селах до часів колективізації та Голодомору. У повоєнні часи (друга половина 40-х – 50-ті рр. ХХ ст.) у селах ще ткали господарські рушники та рядна, а килими зі штучних ниток і хатні доріжки для підлоги з бавовни й ганчір’я за допомогою горизонтальних ткацьких верстатів на Черкащині виготовляли аж до 80-х років ХХ ст.
