Образи птахів в українських вишиваних рушниках займають настільки вагоме місце, що виникає очевидна необхідність поговорити про них осібно. Динаміка цього образу в рушниковій вишивці ХХ ст. може бути означена як дигресивна. Це трансформація від образу міфологічних птахів, про яких ми принагідно згадували в попередніх параграфах, до птахів суто декоративних, від шитих у червоному кольорі птахів − творців Всесвіту до різноколірних птахів у барокових корзинах-гніздах, обвитих квітами й листям, вишитих у стилі рококо. Розглянемо, як відбувалася ця динаміка в словесному фольклорі, а за аналогією з ним і в зображальному.
У міфопоетичних традиціях птахи є невід’ємним елементом міфологічної системи та можуть бути божествами, деміургами, героями, трикстерами та тотемними предками. На тотемне походження багатьох фольклорних образів вказують міфи про уособлення індоєвропейського бога війни Перуна в образі птаха, коня чи іншої тварини, що везе сонячний диск по небу. В українських епічних піснях образ птаха синкретичний і зберігає ознаки божества, деміурга, тотемного предка. Розглянемо їх.
У світових міфологіях архетип птаха символізує божественну сутність, душу, верх неба і небесні світила (сонце, місяць, веселку) та небесні явища (грім, вітер тощо). Типологія птахів у вербальному та зображальному фольклорі – від напівфантастичних (райськії птахи, голуб, що пашить полум’ям, жар-птиця тощо) до реальних (жайворонок, соловейко, сокіл, орел). Пташиними ознаками наділені чарівні тварини – крилатий кінь і змій. У результаті фольклорної метаморфози птахами стають люди: образи доньки-пташки, матері-зозулі, чоловіка-бусла тощо.
В українців тотемні предки-птахи мають риси сонячного божества та бога-творця. Птахи утворюють світ із яйця або діють як пернаті помічники бога: “Прилетіла жавориночка. Бідна ж її голівочка. Ніде сісти, кубельце звисти, Ніде сісти, яєчко знести”. Жавориночка – особлення Сонця в період Хаосу дотворення. Хаос за античними концепціями – безкінечний і пустий світовий простір, або міфологічний персонаж, що породжує світове яйце, або крилатий дракон, або волога, вода, або світовий океан. В українському ліро-епосі це зазвичай море: “Як ще не було початку світа, То ще не було ні неба, ні землі, А лишень було широке море…” Міфічний птах-вогонь із верхнього ярусу світобудови змушений творити собі умови для життя на воді.
Міфологічні уявлення про небесний вогонь як птаха містить «Велесова книга», в якій вогонь «Мати Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим”. Птах як уособлення небесного вогню шиється на вершині Світового Дерева. В українському героїчному епосі тотемний першопредок в образі птаха (жавориночки, соловейка чи інших) виступає не як деміург у значенні «ремісник», «майстер», а як небесний бог-творець з космічними масштабами діяльності, що створює небо, землю, людей: «Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була. Так се душі пращурів суть. І ті світять нам од Іру…». Він творить не певні об’єкти, а Космос, Усесвіт.
Міфологічний птах у героїчному ліро-епосі подібний за функціями до образу Перуна, який творить матеріальний світ за допомогою блискавки і грому: розковує воду і проливає її життєдайними дощами. Іноді у колядках ритуальну дію виконує не один птах, а два-три, які рухаються по траєкторії блискавки – розсікають земні води, творячи світ: “А на тім морі явір зелений, На тім яворі три голубочки, Три голубочки раду радили: – Як би ми, браття, світ поставили? Ой ходім, браття, аж на дно моря Та там добудем дрібного піску. Тот пісок дрібний посієм всюди, Та встане з него свята землиця, Та буде тамки золотий камінь, З того каміння то буде сонце, То буде сонце і місяць ясний, Рум’яна зоря й звізди прекрасні”. Отже, в українському фольклорі цілком можливим є орнітоморфне (пташине) уособлення головного чоловічого божества-творця.
Із приходом християнства образ Перуна − птаха замінюється християнським святим чи святими: «Ішов святий Петро і Павел з Пресвятою Богородицею високих гір ворочати, вниз води спускати…» .
В українських колядках орнітоморфний образ бога світла переживає язичницьку добу і християнізується. Різдво-вогонь має образ птаха – сивого голуб’яти, що переходить дорогу святому Петру: “Мене перейшло сиве голуб’є, Ой я того си та й перепудив. Тому зи рота поломінь пашить. Тому из очей іскри скакали”. Уже в варіантах цього твору образ птаха-творця стирається, оскільки його зв’язок з вогнем в процесі втрати вірування стає носіям фольклору незрозумілим. У інших варіантах колядки птаха замінюють невизначеним «чудом-чудним», образ якого втрачає орнітоморфні риси: “Не вийшов Петро як на півдороги – Здибало Петра чудо-чуднеє, Чудо чуднеє, вогнем страшнеє! Петро жахнувся, назад вернувся. Рече Господь до святого Петра: Ой Петре, Петре, послуго моя, Чом ти не приніс святеє Різдво? – Ой здибало мене чудо чуднеє, Вогнем страшнеє, А я жахнувся, назад вернувся! – Ой не єсть то, Петре, ніяке чудо, А то єсть святе Різдво.”.
В народних ліро-епічних піснях образ птаха-вогню, що творить світ, трансформується до образу конкретного птаха, що надто рано повернувся з вирію. Але при цьому, наприклад, птах («соловеєчко») зберігає деякі риси культурного героя – помічника бога: “Обізвався соловеєчко: − Не журися, перепілочко, Я всі сніги та й порозмітаю, Буде сісти, де гніздечко звити, Буде де малих діточок плодити”. В інших варіантах колядки функція птаха-деміурга полягає в тому, що він є післанцем язичницького бога-творця, виконавцем його волі: “– Ой ти, соловейку, ти ранній пташку, Ой чого так рано із вир’їчка вийшов? – Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав З правої ручейки, і ключики видав, З правої ручейки літо відмикати, З лівої ручейки – зиму замикати. А ще по горах сніги лежали. А по дорогах криги стояли”. У християнській міфології в образі чорноголової качки виступає диявол, що виконує функції помічника Господа.
Птах-деміург створює оптимальні умови для сонячного світотворення – змітає сніги і кригу, щоб жавориночка “там сіла, кубельце звила, Ой там сіла, яєчко знесла», або сам виконує роль творця: «А тії сніги ніжками потопчу, А тії криги крильцями поб’ю. І кубелечко я собі зів’ю, І в кубелечці діток наведу». Таким чином, орнаментальний сюжет “птах на гнізді” має досить давнє міфологічне походження.
Українські ліро-епічні пісні зберігають також пережитки статевого тотемізму, що відобразився у язичницьких ритуалах одруження: «Ой з-за гори дим та дим, Там соловейко гніздо звив Ще й гарнесенько щебетав – До себе галочку прикликав: “Іди, галочко, зо мною, Будеш ти мені жоною, А моїм діткам матір’ю, Бо в мене дітки маленькі, Ще й до матері раденькі». Птахи на гнізді в українському вербальному і зображальному фольклорі є міфологемою сім’ї, одруження.
Сюжети деяких календарно-обрядових пісень будуються на розгорнутому порівнянні “селезень летить, да утінку імчить” – «козак мчить дівчину”. Про те, що такий обряд ще з язичницьких часів мав місце і міг бути відображеним у фольклорі, свідчить літопис: “І сходилися вони (деревляни, радимичі, вятичі, сіверяни) на ігрища, на пляси і всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, – з якою ото хто умовився” . Ці ігрища були приурочені до русальних та купальських свят. Рушникові орнаменти “птахи на гнізді”, попри барокові запозичення гармонійно влилися в палітру народної орнаментики.
Зображення двох чи трьох птахів на верхньому ярусі рушникової вишивки могло символізувати образ небесної сім’ї, а самі птахи співвідносилися з небесними світилами та явищами – Сонцем і Громовиком, про що йшла мова вище, чи, можливо, Сонцем та Місяцем. Птахи творили космологічну модель Всесвіту, або ж могли бути посередниками між світом богів і людей, як у відомій колядці про сиву зозулю, що прилетіла до саду, в якому “три тереми: У першому – красне сонце, У другому – ясен місяць, А в третьому – дрібні зірки. Ясен місяць – пан господар, Красне сонце – жона його, Дрібні зірки – його дітки.”
Одна з оспіваних варіацій небесної моделі – у колядках − сім’я «пана господаря». У фольклорі цінність діянь залежить не від кількості затраченої фізичної енергії, а від того, як точно людина відтворює акт першотворення, чи правильно повторює міфологічний зразок. Міфологічні прототипи земного господаря – боги, які є для нього та його сім’ї зразком. “Там господар – як виноград, Там господиня, як калина, Його сини як соколи, Її дочки, як панночки, По саду ходили, сад садили”. Отже, вишивані птахи могли уособлювати таку взірцеву сім’ю.
Світ ліро-епічних пісень складають образи не лише «світлих» птахів, а й демонологічних, які також мають смислове навантаження – вони є провідниками в потойбіччя або знищують кригу хвороб у потойбічному світі. Наприклад, міфологічна семантика ворона гарно розкривається через замовляння: «На синьому морі, на камені ворон сидить, лапами розгрібає, хвостом розмітає, од хрещеного … пристріт одганяє.”. Архетипний ряд значень Хаосу в українському фольклорі включає зиму, холод, хворобу та інші явища, від яких людині стає зимно, наприклад, пристріт. Цілком ймовірно, що хижі птахи, такі як орел, сокіл на рушниковій вишивці мали функцію оберегів та медіаторів.
В значно пізніших за походженням піснях зображення птаха зустрічаємо в ролі поетичного паралелізму, яким, наприклад, починається пісня про проводи молодого козака до війська: “Зажурився соколонько – бідна ж моя головонька, Що чужая сторононька, Що зарання з вирья вийшов, Що по горах сніги лежать, По долинах ріки протікають”.
Як бачимо, українці мали досить потужну поганську традицію обожнювання птахів. За язичництва їх порівнювали із небесними світилами або помічниками богів-світотворців. Птахи вкладалися у загальну фабульну схему прадавнього космогонічного та антропогонічного міфів про постійне відродження Всесвіту та спілкування Богів і людей. За міфологічним спадком птах в українському мистецтві уособлював сонце, язичницького бога-творця, небесну сім’ю та християнське Різдво або Святу Трійцю, був медіатором – посередником між світом живих та мертвих.
У процесі історичної динаміки старі міфологічні смисли набували християнського забарвлення, образи птахів замінювалися образами християнських святих або свят, а функція деміурга перейшла до Господа. Апокрифічні уявлення про Рай як чудовий сад, в якому росте Райське дерево, або високу гору, на яку треба дертися, збігалися з язичницькою символікою Дерева Життя. З поняттям “Раю” пов’язане поняття “Ирію” – країни весни, де зимують птахи й душі померлих предків. Образ птаха у вербальному та зображальному фольклорі набуває рис Райського або потойбічного вісника. Оскільки хотілося чекати добра, то птахи-вісники в рушникових орнаментах зображалися відповідно – як післанці Раю і носії гарної звістки.
Птахи, що відлітають до Раю, в народному світобаченні були наділені гарним оперенням та незвичайними, фантастичними рисами. Тому впливи стилістики бароко і рококо, що сприяли приходу в українську народну рушникову вишивку барвистих, різнокольорових, казково нереальних східних птахів, які гармоніювали з гірляндами квітів та листків, на українських теренах знайшли благодатний ґрунт.
В українському рушниковому орнаменті прижилися зображення невластивих для української фауни павичів і папуг, що спостерігаємо на рушниках ХХ ст. Образ папуги на українському терені фіксуємо не лише у вигляді заморського екзотичного птаха. Це вже птах українізований, асимільований вишиваним орнаментом, видозмінений і підлаштований під обриси стилізованого орла, фольклорна символіка якого значно рідніша й зрозуміліша для вишивальниць. Подібна метаморфоза відбувається й з образом пави.
Уперше зображення пави на українському терені зафіксували в бароковій тематиці стінопису Троїцької церкви на головній брамі Печерської лаври, що дійшла з Мазепиної доби. Тут поряд із італійською класичністю й голландським натуралізмом широко представлені й народні декоративні смаки в зображенні орнаментованих білими, червоними, зеленими тонами риз, а також тварин біля ніг святців, серед яких слони, мавпи, верблюди, пави та повногруді нагі русалки. У традиції народного орнаменту та малярства шився виклично різнобарвний образ пави і на рушниках Середнього Подніпров’я.
Українська вишивана історія ХХ ст. донесла запозичену через Західну Європу прадавню дохристиянську символіку павича. У світовому мистецтві павич слугує символом сонця (буддизм), зіркового неба (Середземномор’я), універсуму (іслам), воскресіння й всевидящого ока церкви (християнство). Павич як уособлення Жар-птиці, сонця, величі, слави на українському рушниковому орнаменті займає верх рушникової композиції. Небесна слава асоціюється зі славою Церкви та світської влади, тому павичеві орнаменти сусідують з орловими та зображенням корон.
Уперше мотив двох павичів по обидва боки Світового Дерева зустрічається в Давній Персії, звідки він був запозичений мусульманами, а від мусульман – західноєвропейським мистецтвом. Середньонаддніпрянська рушникова вишивка ХХ ст. зберегла цей мотив уже в дигресованій, але традиційній для українського орнаменту формі – як дзеркальне зображення двох пав на вітках вінка. Ми вже розглядали тотожні зображення білок, бджіл, інших птахів у цій же моделі та їхню роль.
В античному світі пава була священною птицею Гери – дружини Зевса – богині заміжжя, жінок і плодоріддя. У християнстві пава уособлювала Богородицю й зображалася в сценах Різдва. Вона вважалася емблемою імператриці, а в українському фольклорі стала позначати горду та пишну дівчину на виданні: “Ой на Івана, на Купала, Ой вийшла Галя, як та пава. На неї хлопці заглядаються, Та зачіпати стидаються”. Пава в народній поезії – символ краси й ошатності, із цією птицею порівнюється статна, гарно зодягнена дівчина. Нерідко говорять: “неначе пава іде”. Таке значення отримала птаха, без сумніву, від краси свого пір’я, зауважує М. Костомаров, адже малоросіянки брали павине пір’я як головну прикрасу.
Оскільки павине пір’я використовували у шлюбному вінку, у фольклорі воно символізувало близьке заміжжя. Дівка, що збирає пір’я, мала стати коронованою колядковою господинею: “Летіла пава понад заплавом, Грайте, молодці, гуляйте! Вона летіла, пір’я ронила, Впало пір’ячко на каміннячко, Хто ж те пір’я буде збирати? Обізвалася красна дівонька, Красна дівонька, чом Ганнусенька, Вона те пір’ячко позбирала, Як позбирала – в рукавець клала, З рукавця брала – віночки плела… Перший віночок – на заручання, Другий віночок – на весіллячко, Третій віночок – жити та бути. Пишність пав у квітах на українських рушниках передає мрію дівок бути “коронованими” дружинами – заміжніми господинями, у яких “у хаті, як у віночку”.
Сюжети рушникових вишивок із птахами фіксують зміщення природного й надприродного, реального й фантастичного планів. Можливо тому, що для сільських вишивальниць образ павича був запозиченим і недосяжно далеким (адже він міг зустрічатися лише в королівських та панських замках), пава у вишивці втрачала свої риси й набувала реалістичнішого й звичнішого для селянського двору образу. Павич стає все більше схожим на бундючного індика з розпущеним хвостом, якого можна було зустріти чи не в кожному селянському обійсті, або навіть на зозулю у винограді.
Зовнішні ознаки й міфологічні риси пави в рушникових вишивках отримує звична для українського ока зозуля. Згідно з висновками О. Гури, зозуля – одна з найбільш міфологізованих пташок. У народній традиції вона наділена жіночою символікою. За повір’ями у зозулі немає пари: чоловік її потонув чи вона сама його вбила, вижила зі світу чи заховала під мостом. За однією з легенд, «кукуш» покинув зозулю ще під час всесвітнього потопу. Через це, за уявленнями, зозулю зустрічають у парі з одудом, яструбом. Можливо, тому в рушникових орнаментах зозуля часто зображається як одиначка на калині, чи у дзеркальному відображенні по обидва боки “вазонної” композиції або ж у суницях, що символізують насолоду життям.
Зозуля – яскраво виражений жіночий образ. Народні етіологічні легенди пов’язують виникнення зозулі з жінкою, дівчиною, матір’ю, сестрою, дочкою, тобто лише з жіночим персонажем. “Ой сивая та й зозуленька” легко впізнавана на рушникових орнаментах. Вона несе шлюбну символіку, тому зазвичай шиється на винограді.
Образ зозулі у сприйнятті українців є усталеним і незаперечним символом пророкувань і всевідання. Це коронована птаха, цариця серед птахів. Вона може навіщувати літа, “попередити”, скільки ще людині залишилося жити або й напророчити майбутній достаток.
Ця бездомна пташина, за висловом М. Костомарова, є безпристрасним і вірним органом долі, нерозривно зв’язаним з людиною. “Відрядження” зозулі у вирій народна свідомість нерідко тлумачить як шанс отримати сакральну інформацію, звідси – незліченна кількість мотивів, на кшталт “всюди бувала – усе чувала”. Зозуля – ключниця: вона першою відлітає до Вирію й останньою повертається. Інформацію про подорож зозулі закодовано в орнаменті з літерою “А” – “перша” та зображенням зозулі в часі за принципом мультиплікації – потрійна фіксація її переміщення.
Упливи естетики рококо формують у рушникових орнаментах динамізм зображень. Птахи набувають не лише колористичної вишуканості та казкового вигляду, а й здатності рухатися. Особливо помітними стають соловейки – маленькі сірі пташки, образам яких вишивальниці надають яскравого фантастичного вигляду, достойного їхньої головної ознаки – солов’їного співу. Особливістю орнаментів вишиваних птахів є те, що вони зовсім далекі від реалістичного зображення, образ пави контамінується з образом індика, зозулі – з павою, а образ соловейка контамінується із образом зозулі та пави. Іноді про видову приналежність птаха ми можемо дізнатися лише з підпису.
У народі соловей і зозуля вважаються закоханими: “Соловей щебече, зозуленьку кличе, Ой він кличе, кличе, не докличеться. − Десь моя зозуля за трьома садами, За трьома садами за зеленими”. Або: “Сива зозуленька вилітає, Собі соловейка викликає” 138. Контаміноване зображення обох птахів акцентує увагу на паристості й слугує фольклорною метафорою закоханих: “Соловей, соловей – Іванько, Та Іванько. А сивая зозуля – Марійка, Та Марійка”.
Найцікавішим є те, що вишивальниці намагаються передати не лише рух, а й звуковий супровід – весняне соловейкове тьохкання . Зорові образи в народному мистецтві доповнюються слуховими.
Спів солов’я має магічні властивості: він утихомирює переживання серця. У піснях козак, сумуючи за рідним краєм на чужині, чи дівчина, сумуючи за милим, просить соловейка защебетати йому: “Соловейко маленький! В тебе голос тоненький, Скажи, де мій миленький?” Соловей, шитий у бароковому стилі, втрачає ознаки міфологізму та символізму. Це насамперед екзотичний птах із тими чи іншими гіперболізованими ознаками, якого шиють у динаміці.
Здебільшого в леті зображають і ластівку, яка у фольклорі є символом приходу весни та провісницею добра.
Ластівка здебільшого уособлює матір, це “чиста” пташка, наділена жіночою символікою. Про турботливу неньку кажуть: “Як ластівка з ластовенятами”. Вважається, що ластівка приносить весну, щастя, кохання-парування, приплід худоби. У щедрівках ластівка віщує господарю добробут і всілякі статки. У рушникових орнаментах ластівки мають надприродні й водночас земні риси. Вони зображені в реальному плані (на тину, в леті) і разом з тим ніби в іншому, райському вимірі: у довільному синьому чи зеленому оперенні серед дивних трояндових орнаментів.
. Образ ластівки, як і зозулі чи горлиці, несе узагальнені риси птахи весни, світла, добра, щастя, кохання. Саме тому, мабуть, в рушникових орнаментах ці образи часто контамінуються: шиють птаха, що одночасно може бути й ластівкою, і горлицею, або не то ластівку, не то зозулю.
Рясна й суцільна пишна заквітчаність довкілля вказує на ознаки земного весняного раю або міфічного Ирію, де перебувають ці птахи, та є маркером позитивної символіки ластівок, шитих у збагаченому новими формами стилі рококо.
Барокове поєднання універсального з частковим спостерігаємо в орнаментах з лелеками, які зображені парою на гнізді всередині вінка з квітів.
Безперечно, у зображенні наявні ознаки символізму лелек як носіїв щастя, добробуту, затишку в домі. Елементи квітучості підкреслюють добрі ознаки цих Божих птахів, які несуть дітей, щастя й добробут тій родині, на хаті якої оселяються. Але разом з тим вінок із яскравих квітів уже не має основного семантичного навантаження, він використаний заради окраси й передає естетику свята, неземного, райського життя в парі.
Отже, історія українського вишиваного орнітоморфного орнаменту Середнього Подніпров’я акумулює не лише окремі міфологічні та християнські мотиви, а й світські мистецькі впливи пізніших епох. Напрям динаміки орнітоморфних орнаментів указує на рух від обожнювання до десакралізації птахів. Причому ця десакралізація й профанація в зображальному мистецтві відбувалася значно інтенсивніше, аніж у вербальному фольклорі. Сюжетна екзотика рушникових орнаментів під впливом естетики бароко та рококо витісняє прадавні язичницькі та християнські смисли. На рушниках дивні птахи на фоні буйного різноцвіття зображені в дусі народного примітиву, що свідчить про перевагу кітчевих смаків вишивальниць. Та незважаючи на значний відсоток кітчевості, образи птахів зберігають рудиментарні сліди статевого тотемізму й передають оптимістичну естетику свята весни, кохання, пошлюблення.
