МІФОЛОГІЯ ПРЯДІННЯ І ТКАЦТВА

22 Бер    Ткані рушники

Прядіння і ткацтво, як і любов, належить до предковічних відкриттів людства. За міфами індоєвропейських народів, світ заснували богині кохання та долі, що були майстерними прялями і ткалями, уособлювали сакральний низ, вологу й потойбіччя. Наприклад, у міфології хетів долею опікувалися дві богині-прялі потойбічного світу. А нитку життя кожного грека, за Гесіодом, пряли і уривали три доньки богині Ночі – суворі мойри, які були богинями долі. Перша – пряля – уособлювала спокій і розміреність життєвої дороги, друга – випадковість долі, а третя – її невідворотність. У скандинавській міфології вік людини також визначали три богині долі – норни, що були схожі на крилатих валькірій. Норни жили біля коренів Світового дерева й були пов’язані з водою. Різновікові норни символізували почергові стадії людського життя: юність, зрілість та старість. Норни встановлювали момент народження, довжину життя й час смерті кожного, а також допомогали породіллі розродитися й пряли нитку життя немовляти. Українські міфологічні діви, зображені на обрядових рушниках Середнього Подніпров’я, нагадують індоєвропейських міфологічних пряль, богинь кохання й роду(світл. 2.1.1.).

У космогонічних міфах божественні діви-прялі створювали небесні полотна (хмари) й пряли тканину Космосу. Спрядена нитка у світовій культурі стала символом не лише долі, довгого життя, а й сім’ї, родини, роду, у якому всі скріплені воєдино, як пасма у нитці, а також метафорою народу, спадкоємності поколінь, світу в цілому, символом космічної світобудови. Метафору нитки роду й народу в рушниковій вишивці передає орнамент, на якому зображений ряд людей, які міцно тримаються за руки (світл. 2.1.2.)

За міфологічними віруваннями, прядіння й ткацтво – це сакральне мистецтво, ним володіли боги. У грецьких міфах є розповідь про майстерну ткалю й вишивальницю Арахну, яка посміла суперничати навіть із самою Афіною. За гордість вона була перетворена богинею в павука, що невтомно творить полотно зі своєї павутинки-пряжі.

Ремесло прядіння наші предки вважали священним актом. Процес прядіння мав подвійний смисл – практичний і символічний [Балушок 1993 : 13 − 20], а нитку співвідносили з життям, що тече й обривається, переплітає покоління, як спрядені нитки, створює космічну тканину – матерію [Топоров 1992 : 344]. Нитки дощу пов’язують небо й землю, а міфічна вервечка розмежовує простір (у японській міфології вона має назву сіменави). Герої українських казок на міфічній мотузці опускаються у підземний світ і завдяки їй повертаються назад.

Мотузка, шнурок, нитка у культурі відігравали особливу роль. Наші прапредки надавали їм магічного значення. Прядені нитки конопель, льону чи вовни у казках належать до чарівних предметів. Баба Яга (померла жінка-предкиня) дарувала героєві чарівний клубочок, що, розплітаючись, вказував йому життєву дорогу й оберігав від небезпек. Нитку використовували в народній медицині, її носили як талісман.

Магічну силу мав і вузол, який символізував перешкоду або зв’язування того, на що загадано. Символічно зав’язати, зашити доступ до людини могла знахарка, яка обмірювала тіло хворого ниткою, нав’язуючи при цьому вузли, а потім ножем запихала її в щілину в одвірку (символіка межі між двома світами), або символічно зашивала в пілку одягу. Червону нитку з нав’язаними на ній сімома вузлами слов’яни носили на лівому зап’ясті як захист від нечистої сили та оберіг від хвороб.

Якщо “зав’язати” означало недопустити, то “розв’язати” мало значення впустити, знищити перешкоди. При пологах розв’язували всі вузли на породіллі, щоб уникнути труднощів при народженні дитини. Також пильно стежили, щоб не було якогось вузлика на одязі у молодих перед “коморою”. Розв’язували вузли й при смерті хворого. Мотузкою або тканим поясом обв’язувалися з метою захисту, створюючи магічне коло. Нитку й мотузку порівнювали зі змією, а вузол – із головою змії чи вужа. Звідси й назва – вужівка.

Магічною силою наші предки наділяли й веретено, яке використовували ще за часів неоліту. Його ототожнювали зі стрижнем, навколо якого обертається Всесвіт. Давньогрецький філософ Платон пояснював світоустрій як результат дії космічного веретена. Веретено також уподібнювали зі змією, яку називали веретенця [Войтович 2002 : 56]. Веретениця у замовляннях – цариця зміїв, владна над життям людини. Веретеном лікували, на нього лили воду з метою надання їй магічних властивостей. Механічна прядка, що з’явилася в Україні із ХІХ ст., значно полегшила процес прядіння, але вже не була оточена таким ореолом сакральності, як веретено.

Із міфологічних часів народна свідомість сприймала прядіння, снування і ткання як етапи творення світу [Боряк 1989 : 16]. Єдина жінка, яка посіла місце в Київському язичницькому пантеоні богів – це богиня-пряля Мокоша – супутниця “скотьего бога” багатства Велеса (Волоса), що так і не ввійшов до пантеону. На весняних ритуальних рушниках Мокошу зображали з руками, піднятими до неба, а на літніх – з опущеними до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю [Войтович 2002 : 319].

Мокошу, яка символізувала жіноче начало Всесвіту – сакральний низ, вологу й землю – шанували як покровительку родючості, плодючості, всякого рукоділля та жіночої сили. Символами Мокоші були прядка та веретено, а в пожертву їй приносили перший сніп льону й вишиті рушники, а також куделю пряжі, кидаючи її в криницю. Вважали, що Мокоша допомагала не лише народжувати дітей, а й творити полотно – прясти його, ткати й відбілювати.

Прядіння й ткацтво – це винятково жіноче ремесло, оскільки лише жінки могли повторювати дії космічної діви-прялі, що снувала світ. Від початку нового господарського року, на Введення, українські жінки опівночі виходили з хат і голими сідали на порозі прясти “самосівні” коноплі, по суті ритуально повертаючись до подій першочасу, коли було вперше створено прядиво Космосу. К. Сосенко пієтично розшифрував цю традицію як подяку Господу за те, що Він сотворив найпотрібніші для людини рослини, без яких люди мусіли б сидіти голі, “як ті жінки на порозі вночі, жили б у біді та соромі” [Сосенко 1994 : 67]. К. Грушевська зауважувала, що пережиток магічного роздягання був частиною жіночої господарчої магії, спрямованої на вдалий початок усіх робіт нового господарського сезону [Грушевська 2009 : 163 − 203]. Кожна сільська пряля ритуально повторювала дії Матері землі або Мокоші, щоб магічно долучитися до творення Всесвіту, зокрема заснувати вдалий для родини господарський рік.

Як ткацьку сировину здавна використовували льон, коноплі та вовну. Насіння льону й конопель наші предки вважали сакральним, як і насіння жита, пшениці, вівса та ячменю. Продукти прядіння й ткацтва – ці необхідні вітальні цінності − зафіксували календарно-обрядові пісні. За давніми уявленнями, світ снувався впродовж дванадцяти Різдвяних днів і ночей. У колядках господар “золото віє, срібло леліє”, тобто готує зерно на кутю та жертовний калач, виплетений з пшеничного тіста, наче з пряжі, а господиня “золото пряде” – тобто виготовляє повісма і пряжу, які поціновували не менше, аніж зерно та золото. Колядники та щедрівники бажали господареві, “щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, зичили гарного приплоду овець, оскільки вовна як сировина для пряжі так само необхідна, як і льон чи коноплі. До колядників господарі виходили з пожертвами: батько із калачем, а мати – з повісмом льону, яким перев’язувала хрест у руках у “берези”. Повісмо дарували на Різдво й священику, а весільний рушник, на якому ставали в церкві до шлюбу, жертвували на церкву [Сосенко 1994 : 68 – 69].

За О. Афанасьєвим, пряля в жіночому образі уособлювала сонце. Слова “кужіль” (кужель, куделя) – прядиво або вовна, намотані на кужівку, – близькі до слова “кудлатий” і могли позначати кучеряве весняне сонце, яке пряде золоті нитки. Дослідник ототожнює українську Мокошу з німецькою богинею родючості, кохання і сексу Фреєю, римською Венерою, слов’янською Прією, Ладою. Це чарівні богині-покровительки кохання й шлюбів, які щовесни шлюбляться з Громовиком і тим оживлюють природу. Венері й Фреї, а в українців Сиві або Мокоші традиційно посвячували п’ятницю. Давнє значення слова “сивий” – блискучий, сяючий. Одна з метафор чоловічого втілення сонця – “сив соколонько” або “ясен сокіл”.

Культ богинь-пряль (Фреї – Венери – Сиви – Мокоші) існував у багатьох індоєвропейських народів і був виражений у шануванні п’ятниці. У п’ятницю не виконували робіт, що пов’язані з пилом – не пряли, не мели долівки, не прали, не орали, не боронували землю, щоб не запорошити ясних очей богині. Жінки в цей день постили, не займалися мирськими справами: “Свята П’ятниця дари давала, бо господиня мудрая була, що у п’ятницю кужіль не пряла, свіч не сукала, хустя не прала, в золу не клала” [Жайворонок 2006 : 491]. У болгарській традиції Святу П’ятінку зображали з вінком на голові. Вона допомагала жінкам виконувати домашню роботу. Рудименти культу пошанування жіночих та чоловічих днів, і зокрема П’ятниці, на Черкащині зберігаються в обрядовому фольклорі. Післявесільний етап руськополянського весілля свідчить про десакралізацію язичницьких вірувань та їхнє гумористичне переосмислення. У середу весільні гості вітаються з батьками: “Будьте здорові з середою святою та невісткою молодою”. У четвер надокучливі гості приказують: “Ми прийшли ще й у четвер, чи, гляди, батько не вмер”, а в п’ятницю примовляють: “А в святу п’ятінку Не робила й моя матінка, То й ми не робим, На весілля ходим!”

П. Чубинський записав перекази про те, як жорстоко карає Параскева-П’ятниця грішниць, які в цей день тчуть полотно: вона здирає з ткалі шкіру й вішає на верстаті або “зробить так, що тій прясі на обох руках покорчить пальці”, або на тому світі голкою осліплюєпомерлих родичів тих жінок, які не шанують П’ятницю [Чубинський 1995 : 214]. До ХХ ст. в українців існувало повір’я що П’ятниця, поколена голками й шпицями для в’язання, заглядає у вікна до жінок-грішниць, які не шанують її.

За християнства культ Мокоші перетворився в культ пошанування мучениці Параскеви-П’ятниці. За оповідями, Господь подарував благочестивим батькам, які шанували Святу П’ятінку, дитя, що народилося в п’ятницю й тому було назване Параскева-П’ятниця. Подвижниця вела благочестиве життя й у тортурах померла за християнську віру. На іконах Параскеву зазвичай зображали з сяючим вінком на голові. Їй присвячували дванадцять п’ятниць у році (дванадесятниці).

Риси язичницьких богинь плодоріддя успадкувала Пресвята Діва Марія. Українці часто ототожнювали Параскеву-П’ятницю й Пречисту Діву [Афанасьєв 2005 : 72 – 77]. Діва Марія на мозаїці Софійського собору була зображена із веретеном у руках. За язичницьким міфом Мати-земля народила Коляду – весняне сонце. Історія народження Христа в українських колядках аналогічна. Марія має ознаки давнішої язичницької богині світла. Її називають Свєтла паняночка, Дивная Марія, Марія Єдина, Цариця, Свята Мати, Панна, Божая Невістка тощо. Мотив таємного народження Коляди замінюється євангельським мотивом народження Ісуса в яслах: “І породила вона свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них…” [Євангелієвід Святого Луки : 72]. У колядці – “Діва сина спородила, В ясла положила, Сухим сіном постелила, Пеленами вкрила”. Єдина сюжетна схема язичницького і християнського міфів дає підстави стверджувати, що не лише Старий Заповіт, за дослідженням Джеймса Фрезера [Фрезер 1985], а й Новий Заповіт генетично пов’язаний з первісними язичницькими міфами.

За народними віруваннями, як і Мокоша, Богородиця має владу над грозою, сприяє гарному врожаєві, укладенню шлюбів, приплоду худоби. На Благовіщення ікону Богородиці ставили на діжу зі збіжжям. Їй молилися про гарний урожай. Традиційно Пресвяту Діву шанували як управительку грозою, громами й блискавками, молячись іконі Богородиці Неопалимій Купині. Пречисту шанували як покровительку шлюбів. Зазвичай на Покрову дівчата просили Пресвяту Богородицю посприяти їм вийти заміж. Отже, богинею Рожаницею, прялею і ткалею з язичницьких часів стала головна жіноча богиня – богиня кохання й плодоріддя, яка в процесі історичної динаміки набувала образу святої Параскеви та Богородиці.

Дар Мокоші – вміння прясти, ткати й вишивати – українці вважали священним знанням, що передавалося по материнській лінії. За повір’ями, між майстром-чаклуном та створеними ним речами існує тісний зв’язок. Поведінка й характер жінки були відображені на творінні її рук: якість полотна залежала від чистоти, побожності та праведного життя ткалі: “Яка пряха, таке й полотно ляже”. Надзвичайна якість домотканого полотна кінця ХІХ – початку ХХ ст., що зі скринь бабусь перекочувало до музейних фондів, є свідченням високої моральності українських жінок-майстринь, які донедавна продовжували справу прародительки світу Мокоші.

By