У рушникових орнаментах нашої колекції простежуємо вплив західноєвропейських орнаментальних стилів, які за походженням є значно ранішими від ХХ століття. Із середини ХVІІI ст. в Україні почала інтенсивно розвиватися текстильна мануфактура. У другий половині ХVІІI ст. майже в усіх поміщицьких господарствах та при монастирях уже існували майстерні художньої вишивки, які виготовляли домашнє шитво. З другої половини ХVІІI ст. в поміщицьку Україну прийшов французький стиль рококо, що став, по суті, останньою стадією розвитку бароко. У ХІХ ст. орнаменти рококо – вишуканого, суто жіночого стилю – перейшли з вишуканих салонів у народну вишивку. У рушниковій вишивці ХХ ст. спостерігаємо багато елементів, що за стилістикою і походженням належать добі пізнього бароко та рококо. Найперше досягнення стилю рококо – це легкість і прозорість ажурних узорів, які передає мереживо. Розглянемо їх.
Мережка ввійшла в європейську моду з ренесансної Італії. У ХV – ХVІ ст. в італійських містах виробляли мереживо, шите голкою на лляній основі та плетене зі срібних і золотих ниток. Французи в ХVІ – ХVІІ ст. виготовляли особливо витончене мереживо з льону на тканій основі. У другій половині ХVІІ ст. мода на мереживо в Європі сягнула нового злету.
Українська народна вишивка запозичує мереживо у ХVІІІ – ХІХ ст. Селянська орнаментика успадковує два види мережок: виготовлені шляхом вирізування або висмикування ниток на домотканому рушниковому полотні та зроблені за допомогою в’язання гачком. До другої половини ХХ ст. круживне мереживо використовують не лише для оздоблення рушників, а й для хустинок, серветок, скатертин, наволочок, простирадл (“підзорніків”). У 70 – 80 рр. ХХ ст. з’являються фабричні мережки (так звані “прошви”), які поволі витісняють мереживо, виготовлене власноруч. На наш погляд, орнаментика мережки в українській культурі варта осібного дослідження, ми ж спробуємо окреслити лише її загальні обриси.
Різноманітні ажурні узори, зроблені на місці висмикнутих із тканини з полотняним переплетенням горизонтальних ниток, стають справжньою окрасою рушників. У сюжетній орнаментиці рушника вони можуть мати основне семантичне навантаження, як, наприклад, “вазонна” композиція, побудована на міфологемі Світового Дерева. Такі рушники мають вишуканий естетичний вигляд, вони прозорі, візуально легкі.
Плетеним мереживом, виготовленим із бавовняних ниток білого кольору, зазвичай оздоблювали кінці вишитих, а також кролевецьких рушників. Це мереживо вишивальниці називають “круживом”. Воно пришивалося до рушникових країв, утворюючи прозорі зубчасті або овальні узорчасті бордюри, які надавали рушникові святковості, неабиякої окраси. Починаючи з 70-х – 80-х рр. ХХ ст., мережки, виплетені гачком, на рушниках почасти замінюють модними на той час фабричними прошвами. Хоча плетених мережок виготовляють менше, їхні орнаменти не дигресують і зберігають давні, почасти міфологічні, смисли.
Оскільки мережані орнаменти з’явилися пізніше, аніж шиті, можна стверджувати, що орнаментика рушникової мережки дублювала шиті рапортні орнаменти й несла тотожне шитій смислове навантаження. Це здебільшого геометричні орнаменти: шеврони, хвилеподібні криві на позначення води, ромбічні узори, що позначають міфологему засіяного поля, найдавніші меандрові мотиви, восьмипелюсткова квітка тощо.
Разом з тим мережку використовували як суто декоративний елемент, і ця її функція, на наш погляд, у ХХ ст. була головною: ніжна мережка по рушникових краях слугувала гарною оздобою. Вона ніби розбавляла важке домоткане чи коленкорове рушникове полотно, робила його легким, ажурним, грайливим, а орнаментація мережки лише додавала вишуканості рушникові.
Селянська орнаментика стійко зберегла міфічні форми оздоби, звісно, розгубивши у віках їхній зміст. Геометричні мережки, як правило, зубчаті. Деякі з них запозичені із трипільської орнаментики. Так, ряд трикутників вершиною вниз із сітчастим або лінійним заповненням у трипільській культурі мав символіку небезпеки, заборони, кари, зубів, пастки. Напівкруглі ж орнаментальні лінії мали семантику матері, води, а три ряди ліній – повені.
Ці значення цілком логічно вписуються в композиційну будову рушника, оскільки маркують сакральний “низ” вертикальної світобудови – потойбічний світ, повний небезпек і життєдайної материнської вологи Хаосу.
Мережані орнаменти запозичували здебільшого з геометричних, рідше – із фіто- та орнітоморфних вишиваних орнаментів.
Поряд із сакральними, такими “доречними” в будові рушникового орнаменту зображеннями, мережки вміщують узори, що свідчать про десакралізацію та дигресію рушникової композиції. Це міфологеми засіяного поля, сварги, восьмипелюсткової зірки, пташині, листкові та квіткові орнаменти, які випадають з логічної композиційної триярусної будови рушника, оскільки розміщені не на своєму ярусі. Ці мережки засвідчують дигресію міфологічних смислів, вони виконують суто декоративну роль.
Окрім того, змінюється місце мережки на рушниковому полотнищі. Вона починає “рухатися” вгору, розриваючи цільність і композиційну єдність рушникового орнаменту, що було неприпустимим для рушника як магічного символу дороги та долі. Магічна символіка рушника поволі руйнується. Існувало вірування, що рушникове полотно, яке зшите з декількох шматків, символізує перерізану дорогу, розірваний життєвий шлях, перепони в житті, нерівну долю, складену з окремих доль, тобто несе негативну енергетику, яка може заподіяти зло тому, для кого цей рушник шиється. Можливо, щоб не розрізати рушник, вишивальниці використовували мережку-обманку, стилізовану за допомогою вишивки, яка робила важке рушникове полотнище ажурним, візуально легшим, і разом з тим не порушувала його цільності.
Прагматична функція у фольклорі сусідує з естетичною, а іноді й превалює над нею. Ймовірно, що вишивання мережки займало значно менше часу й було менш витратним, аніж виготовлення її за допомогою гачка з дорогих магазинних бавовняних ниток. У с. Заріччя на Корсунщині нам доводилося чути оповідь про те, із якими потугами входила мода на плетене “круживо” в зашкарублий сільський побут другої половини ХХ ст. Коли в родині Махтіїв одружився єдиний син, він привіз до батьків дружину з міста. Молода невістка метнулася по хаті, знайшла котушку ниток № 10, витягла гачок і сіла під вікно плести “круживо”, щоб ним подивувати свекрів. Дід Хведір – свекор – був скупуватий. Він мовчки дивився з-під нахмурених брів на те, що там “крундзяє” невістка. А коли та вийшла з хати, мовчки встав, підійшов до плетива, витяг гачок, потягнув за нитку… і акуратно змотав її всю назад на котушку. Щоб невістка не переводила дорогі нитки. Таку історію розповідали родичі, коли їх запитували, чого до Махтіїв ніколи не приїздить невістка, а їздить тільки син з онуками.
Техніка, що імітує мережку, називається розкиданим хрестиком. Новомодним мистецтвом плетення володіли здебільшого міщанки, а технологія вишивки була відома з дитинства кожній сільській жінці. Віра в силу рушника-оберега у другий половині ХІХ – ХХ ст. ще була продуктивною, цільність рушникового полотна намагалися не порушувати, а мережка-обманка була не такою затратною, зберігала цільність полотнища і разом з тим полегшувала його, робила більш вишуканим. Білий нецільний рушник, що складається лише з мережок, у народі вважають лихим, таким, що несе енергію зими й смерті.
Ми спостерегли, що під впливом міщанських смаків система табу під час виготовлення рушника втрачає значимість. У колекції музею доволі велика частка рушникових полотнищ, зшитих із двох кусків. Очевидно, що в другій половині ХХ ст. цільності рушникового полотнища вже не надають такого виключно важливого значення.
Орнаменти у стилі рококо, на відміну від пишноти й пересиченості барокових, відзначалися легкістю, вишуканістю, аристократизмом і претензійністю. Щось подібне до смаків рококо спостерігаємо в повоєнній рушниковій вишивці 50-х – 60-х років ХХ ст. Це легкі, аж ніби прозорі композиції народного примітиву, виконані в значно спокійніших тонах на набагато тоншому заводському полотні, що несуть передусім естетичне, а не смислове навантаження. У таких орнаментах використані традиційні рожаничні мотиви, про які вже йшлося, та новаторські барокові мотиви – зображення ваз із букетами та кошиків із квітами.
Букетні сюжети рушникової вишивки своїм походженням завдячують західноєвропейській добі пізнього бароко – рококо. Слово “букет” у перекладі з французької мови означає красиво зібраний пучечок квітів. Стилістика бароко та рококо вводить в українську козацьку й панську орнаменталістику букети в широких та вузьких вазах, корзинах, або ж довільно розкидані на рушниковому полотні квіткові гілочки чи перев’язані стрічками букети. Оскільки при панських маєтках шиттям займалися не лише знатні дами, а й кріпаки, то букетні композиції в селянському орнаменті могли поширитися з часів скасування кріпацтва (1861 р.), під кінець ХІХ ст.
Рушникові букети шилися хрестиком і гладдю. Це були орнаменти в стриманому червоно-чорному колористичному вирішенні та бароково-різнобарвні букети у вазах.
Вони могли зберігати деякі рудиментарні мотиви міфологічного Дерева Життя, доповнюватися образом вінка, або ж набували суто декоративного кітчево-базарного присмаку.
До складу букетів входили звичні для української флори ружі, мальви, гвоздики, тюльпани, піони, лілії, чорнобривці, дзвоники тощо. Цікавою особливістю українських букетних композицій є започаткована технікою гаптування XVII ст. композиційна статичність і ніби площинний малюнок зображення квітів. Вазонні та букетні мотиви з певною часткою кітчу, що поширюються в народній вишивці з другої половини ХХ ст., майже повністю витісняють рушники “зі смислом”, шиті орнаменти яких були читабельними. Із другої половини ХХ ст. сакральна функція рушника поступається суто декоративній. Читати орнаменти вже немає сенсу, непідробний інтерес викликають лише оздоблені рослинним орнаментом написи: вензелі або й цілі крилаті вислови, що входять до їхнього складу й перебирають на себе основне смислове навантаження рушникової вишивки.
Епоха пізнього рококо відродила у західноєвропейському орнаменті інтерес до відомих із античних часів зображень вензелів, монограм, декоративних шрифтів. Ймовірно, що західноєвропейська мода не дала згаснути й прадавній українській традиції літературно-числового шитого орнаменту.
Питання походження вишиваних літер у Середньонаддніпрянській вишивці вичерпно з’ясовує С. Китова. Дослідниця виводить їхню генезу з часів Київської Русі й, покладаючись на авторитетні твердження археологів і науковців, висуває гіпотезу, що рушникові орнаменти могли відображати писемність ранішого періоду: “Відомо, що в Софіївському соборі Києва відкрито ряд написів ХІ-ХІІ ст. У Михайлівському притворі собору знайдена азбука, що складається з 27 літер – 23 грецьких і чотирьох (б, ж, ш, щ) слов’янських. Українська дослідниця Л. П. Жуковська вважає софіївську абетку “реальною пам’яткою невпорядкованої слов’янської азбуки”, тобто, періоду існування праукраїнської писемності до її “впорядкованості” Костянтином Філософом. Само по собі полотно на українських землях могло бути своєрідним “папірусом”, на якому записували не лише “невпорядковані” абетки, а й цілі повідомлення, що до нас не дійшли через недовговічність матеріалу ”.
Цілком очевидно, що рушникові орнаменти впродовж віків виконували функцію “знакового письма”, завдяки які й змогли донести аж до ХХІ ст. язичницькі міфологеми та певні загальноісторичні смисли раніших епох. Із появою писемності традиційні символи могли доповнюватися а то й замінюватися графічними знаками – літерами на позначення власних імен або тих чи інших релігійних і загальнолюдських понять, які акумулювали повідомлення, важливі для вишивальниць та соціуму. Насамперед це стосується геральдичних знаків.
Монограми й вензелі уперше з’явилися в західноєвропейському мистецтві. Класична монограма – це максимально стисла позначка перших літер імені та прізвища особи, іноді одного імені. Монограми були відомі з епохи античності, а особливого поширення набули в епоху Середньовіччя, в добу пізньої готики. Як монограми могли використовувати не лише букви, а й інші знаки та символи, навіть зображення. Монограми застосовували в підписах, на печатках, промислових та торгових знаках тощо. Вензелі – ускладнені монограми, тобто літери з рослинними та геометричними орнаментами, геральдичними мотивами, коронами, у вінках, об’єднані в один композиційно довершений малюнок. Літери у вензелях прописні, виконані в’яззю.
В епоху бароко монограми й вензелі ускладнюються, а стиль рококо надає цим композиціям витонченості, вишуканості й химерності. У царській Росії в дворянському середовищі мистецтво створення монограм набуло особливого поширення в епоху пізнього рококо у ХІХ ст. Царські монограми та вензелі на монетах епохи бароко й рококо мали вплив на народне мистецтво.
Монограми та вензелі залишаються складовою українського рушникового вишиваного мистецтва ХХ ст. Насамперед це сакральні монограми, наприклад, Діви Марії, метафорою якої була троянда, виконані в західноєвропейській манері. Їх розміщують симетрично по обидва боки барокового трояндового Дерева Світу з рожаничними рудиментарними мотивами. Вишивальниці могли не обмежуватися монограмами, а орнаментально “написати” повне ім’я Богородиці як захисну молитву.
Літера “М”, “мислите”, позначала Діву Марію − Богородицю, а також царя Миколая. Узори з цією літерою на Чигиринщині ще називали “миколаївськими”.
Рукописна літера “Б” у центричному орнаменті на верхньому ярусі рушникової вишивки слугувала вензелем Всевишнього й Всюдисущого Господа Бога. Іноді вензелями могли позначати найбільші християнські свята, наприклад, Паску, до якої намагалися, як і до Різдва, обов’язково вишити новий рушник.
Окрім сакральних, рушникова вишивка ХХ ст. зберігає індивідуальні монограми й вензелі вишивальниць та осіб, яким дарувався рушник. Вензелі розташовували як центральний орнамент на верхньому ярусі рушникової вишивки, або в центрі вінкового орнаменту. Монограми та вензелі могли замінювати датами із позначенням року виготовлення рушника або іншими символічними зображеннями.
Рушники з колекції музею мають нечисленні орнаментовані літери, зокрема, рукописне “А”, виконане в класичному стилі та стилі пізнього бароко. На думку С. Китової, шита літера “А” – результат впливу кирилиці, де “Азъ” означало “Я” та мало цифрове значення “1”, тобто означало кращий, головний, найбільш важливий. Семантика літери повністю відповідає обрядовому призначенню продемонстрованих рушників. Як нам вдалося дізнатися, на Черкащині до цього часу продуктивна традиція вишивати рушник з літерою “А” на хрестини первістка в сім’ї. Такий рушник-оберіг шиє мати або хрещена на Кам’янщині, Городищині, Корсунщині. Функцію оберегу виконує не лише рушник, а насамперед літера та цифра “1” – перший.
Функцію літер як оберегів розкриває українська апокрифічна легенда. Коли Бог зробив із глини Адама, окаянний сатана, “взявши “дерево”, поштрикав ним усього Адама й заронив у нього сімдесят недуг. Тоді Господь подбав про те, щоб дати відповідне ім’я первій людині. Для цього Він послав янгола Свого і звелів йому на сході взяти аз (А), на заході добро (Д), а на півночі й півдні – мислите (М), і людині, таким чином, було дане ім’я Адам.
Вірування в захисну силу імені, яке давали дитині при народженні, існувало з язичницьких часів. Разом з ім’ям людина отримувала долю. За народними уявленнями, зашифровані до невпізнання монограми й вензелі на рушникових орнаментах уособлювали або ж кодували цю долю, тому й були настільки важливими.
У фольклорі слов’янських народів є образ “книги долі”. У народі кажуть: “Запиши собі на лобі”, або: “На носі зарубай собі”, чи: “Йому так на роду написано”. Ці приказки відображають прадавні індоєвропейські вірування про Пряль-богинь долі, які не лише визначають, а й записують все, що має статися з новонародженим. Це вони зав’язують на нитці життя перші вузли на пам’ять, від них походить система письма “наузами”. Давньогрецькі мойри записують долю дитини на її лобі чи носі. А українське “зарубай” може походити від найдавніших шрифтів слов’ян, які “чертами и рєзями писаху”. О. Веселовський, досліджуючи образ Долі, наводить приклад мудрих і віщих південнослов’янських богинь Юд-Самовіл. Про книги доль Юд згадується у піснях дохристиянського періоду, коли писемності ще не існувало, а долі в книгах вони записували й переписували за допомогою золотих каменів.
Образ книги долі зберігся у староболгарських піснях, сюжети яких мають багато аналогій з українськими колядками. Одна з південнослов’янських пісень розповідає, що Коляда, дізнавшись про намір Всевишнього покарати людей, заступається за них і вирішує народитися на Землі, щоб навчити молодь не грішити перед Всевишнім. Він просить Всевишнього дати йому Злату Книгу, щоб принести її людям. А щоб Коляда міг зійти на землю, богиня Майя народжує його на землі в печері: “Злата Маюшка з небес сходила на гору і народила Коляду, який в небі – Бог пресвятий, а на землі – цар молодий”.
Цілком ймовірно, що рушник також міг виконувати функцію вишиваної «книги долі». Зображення «книг долі» доби пізнього бароко на рушниках суміщають у собі образ фольклорної язичницької книги з образом середньовічного Грааля як чаші райського блаженства та образом християнської викупної чаші з кров’ю Христа . В атеїстичному українському народному рушниковому орнаменті ХХ ст. модель чаші блаженства через нерозуміння її символіки незабаром замінюється кошиком у стилі рококо з присмаком кітчево-базарної екзотики.
За християнства функцію богинь долі та Коляди перебрав на себе Господь, який дарує подібну до язичницької потрійну долю-фатум у вигляді здоров’я й матеріального достатку: “Ой вийди, пане господарочку, Кличе тя Господь на порадочку, Дарує тобі три долі в полі: Перша доля – щастя й здоровля, Другая доля – воли-корови, Третяя доля – жито-пшениця”.
Можна припустити, що у ХХ ст., в часи безбожжя, роль священної дарувальниці могла перебирати на себе кожна вишивальниця, поєднавши язичницькі первені Матері-Богині, Прялі-Долі та Господа, оскільки творила орнаменти “на щастя, на долю” для рідних і близьких людей. Тому на подарункових рушниках у вінкових композиціях знаходимо дарчі підписи, привітання, побажання , повчальні настанови.
Традиція писаного оздоблення рушникових орнаментів в атеїстичну епоху породжує нові ідеї рушникових написів: для дорослих могли призначатися рядки з народних пісень.
Для дітей − ілюстрації до народної казки.
Для кожного українця – національна “Біблія” – рядки з поезій Т. Шевченка.
Рушники виготовляли з домотканого, а пізніше фабричного полотна, яке оздоблювали вишивкою. Продуктивність традиції вишивання у ХХ ст. підтверджує той факт, що вишиті заполоччю рушники становлять майже дев’яносто відсотків рушникової колекції музею. У першій половині ХХ ст. домінує вишивання хрестиком, а з другої половини переважає вишивка гладдю. На початку ХХІ ст. з’являється мода вишивати акриловими нитками з додаванням люрексу. Хоча акрилові нитки значно яскравіші, аніж бавовняні, але вони створюють враження несмаку й бутафорії. У другій половині ХХ ст. традиція обов’язкового для жінки володіння майстерністю вишивки втрачається, рушники здебільшого виготовляють на замовлення або купують на базарі, і лише подекуди самостійно вишивають до весілля чи на ікони. Відійшов у минуле й звичай прихорошувати хату новими рушниками до найбільших християнських свят – Великодня та Різдва. У сільській оселі ХХІ ст. рушники трапляються радше як виняток. Вони належать до раритету, дідові-бабині рушники збіднілі душею українці активно продають. Відрадно, що на тлі національного піднесення народне мистецтво відроджується, повертається престиж народної вишивки, набуває цінності традиція вишити своїми руками рушник для дітей чи онуків.
